Розкрийте образ Ярослава Мудрого. Як через образ подається проблема влади і людини?

П. Загребельний показує Ярослава Мудрого ще з дитинства, який ріс, ніби вовченя, був упертим, а в дорослому житті цілеспря­мованим: «Так відтоді й затямив собі: треба бути впертим в уся­кому ділі — і в зненависті, в любові, та навіть у дріб’язку».

Особливо автор наголошує, що Ярославові нічого в житті не давалося просто. І подолання комплексу неповноцінності, і шлях до влади, і бажання бути завжди на виду — усе це мало якусь внутрішню силу. А особисте життя теж не тішило Ярослава Мудрого. Не мав князь і друзів. І все ж він знаходив утіху в тому, що робив для розквіту своєї держави: примножував її багатства, виводив Русь на рівень європейський.

Загребельний показує свого героя як звичайну людину, яка має слабкості, недоліки; часом Ярослав Мудрий був жорстоким, самовпевненим, для нього був «раніш закон, а потім благодать». Як бачимо, він не ідеальний. П. Загребельний у змалюванні Ярос­лава знайшов добру міру поєднання «державно-історичного» та «людського»...

Від обмеженої князівської демократичності Ярослав прихо­дить до абсолютної самотності. Проголосивши себе кесарем, він вознісся в гордині, вважаючи, що для нього тепер всі «живі — мертві», бо вони залежать від нього, а не він од них. Ідея безмеж­ної влади пригасила, а потім й убила в ньому все людяне: знищено беззахисного язичницького святого, переслідується позашлюбна дочка, загинув Сивоок, ім’я якоговелено вилучити з літопису. Рефрен «Роби задумане», який спочатку сприймався як утвер­дження творчої діяльності, тепер набирає зловісного смислу, бо ідея державності перетворилася в ідею самодержавства.

І водночас П. Загребельний показує, що ніщо людське не було чужим для Ярослава: «...Жив останні місяці в душевному сум’ятті, відчував розтерзаність в серці»,. Бо вирішив війною йти супроти батька. Бо Забава, це його «приголомшливе чудо», відкрила йому такі джерела ніжності, краси й не скованої умовностями гідності, що хвилями затьмарювала його честолюбні заміри. Та князівство стало на заваді людяності Ярослава, який любив свою землю, особливо гостро відчуваючи пору «...занурення пущі в зимовий сон*, однак не хотів і боявся бачити на ній скупчених в одне ратаїв, уважаючи, що всілякі там хлібороби, як і ковалі та кожум’яки, не здатні думати, а тим більше — творити державу. Уже будучи великим князем київським, міркував: «Простий люд байдужий до влади. Вона йому ні до чого. Він би й державної гідності та неза­лежності не мав, аби не князь. Тож хай буде вдячний князеві. Не князь дякуватиме комусь там за напитки та наїдки, а люди хай дякують князеві. Повчати їх про де денно і нощно». І добре розумів, що закляте коло самотності оточує правителя, «...тільки підлабузник вповзає туди на череві». Хіба не муки це людини, що створила могутню державу, разом із воями Русі розбивала її ворогів, відбудовувала городи й церкви, одкривала житниці для голодних, заохочувала до освіти, але пісень усе одно в народі про неї не складали!

Надолужуючи відсутність хвалебних пісень, задумав Ярос­лав спорудити собор на зразок величних храмів візантійських. Ним волів здивувати світ. І задум Сивоока припав йому до душі: у його незвичайному соборі він хотів знайти примирення нового чужого зі старим своїм, подолати роздвоєність, яка мучила його протягом багатьох років.

У дискусії зі святим язичником князь уперто відстоює нову віру, яка виводить Русь у широкий світ. Але в той же час розуміє, що заради християнства було нищено й плюндровано душі свого народу. «Може, в піснях і віруваннях давньої Русі,— міркував Ярослав при спогляданні собору й народу, що клопотався біля нього,— ховалася та чистота й міць, яка мала прийти на зміну тому світові, що на його березі конала, мов здихаюче чудо-юдо, Візантія? І, може, помилився князь Володимир, а за ним ще тяжче помилився він, Ярослав, переймаючи від Візантії те, що, вида­валося, приносило їй могуття, а насправді ж обіцяло лиш заги­бель?». Та згодом відкидає цю думку заради, як він гадає, вищих інтересів: «Невлаштованість людська його мало обходила. Дбав і не за себе — за державу». Але Павло Загребельний не поставив тут крапки. Логіка характеру, соціальна його реальність привела автора до розуміння, що Ярослав, зрештою, повинен був перед помазанням на кесаря заперечити цю думку й визнати: «Зберіга­ючи державу, зберіг себе». Якщо князеві спочатку гадалося, що держава над усе, то кесареві годилося думати, як і всім монар­хам, що він — це держава. Досягнувши безмежної влади, Ярос­лав став самотнім, душа його перетворилася на пустку. Могуття влади не могло приборкати прагнення людей до волі, що й довела втечею дочка Забави, на яку він нацькував вірних псів своєї дер­жави. Не випадково роман завершується, як і початок розділу про Сивоока, у романтичному стилі, де фольклорно-біблійна уза­гальненість з повторенням приєднального «і», на противагу пиш­ноті й подробицям опису покладання вінця на голову князеві, створює урочистий гімн безсмертю тих, хто в єдності з народом творить дива:

Загрузка...

64
«І почалася погоня по всіх усюдах, по всій землі.

І втікала Ярослава полями, лісами, крилася в пущах і на бо­лотах.

І не наздогнали. Втекла. Заховалася між людьми. Народила сина від Сивоока. І син його — серед нас. Завжди з його талан­том і горінням душі.

І диво це ніколи не кінчається і не переводиться».

5. Як у трьох сюжетних лініях подається конфлікт влади й мис­тецтва?

Сивоок і Ярослав — це образи-антиподи, перший виступає як представник мистецтва, другий — влади. Уведення в роман образу Ярослави (позашлюбної дочки Ярослава Мудрого) заго­стрює конфлікт мистецтва й влади та активізує протиставлення героїв, що можна простежити через зіставлення доль Ярослава й Шуйці, Сивоока і Ярослави. Для князя держава відігравала провідну роль, була найбільш значимою в його житті. І саме вона стала між Ярославом і Шуйцею. Для Сивоока не менш значимим, ніж для князя державні справи, було мистецтво. Проте, коли доля поставила вибір: собор чи кохана,— Сивоок став на захист Яро­слави, переслідуваної за велінням князя, і загинув від меча своїх ворогів. Конфлікт дістає такого завершення, тому що Сивоок — митець, а мистецтво вільне. На такому тлі князь Ярослав постає невільником свого високого становища. Син Сивоока, народжений Яросл^вою, асоціюється з образом спадкоємця таланту Сивоока.

Продовження конфлікту мистецтва й влади, а відповідно свободи та обов’язку людини, зображено в розділах, присвяче­них подіям XX ст. Лише пам’ятки мистецтва тут потребують захисту.

У сюжетній лінії 40-х рр. XX ст. влада ототожнюється з фашиз­мом, її представники — німецький професор Шнурре і його поміч­ник Оссендорфер. «Представник» мистецтва – учений-історик Гордій Отава, спадкоємець справи Гордія — його син Борис. Між свободою людини та її обов’язком Гордій обирає друге, керум чись при цьому твердженням: «Якщо не зроблю я, то й ніхто не зробить», бо «Якщо вмираю, то вмирає зі мною цілий окрс мий світ, відновити який нікому не дано». Він зробив свій вибір на користь обов’язку: залишався захищати культурні пам’ятки в окупованому Києві, ризикував життям, незважаючи на малого сина Бориса.

У розділах, присвячених 60-м рр. XX ст. мистецька проблема­тика пов’язана з образом професора Бориса Отави. Наявний жіно­чий образ — московської художниці Таї Зикової. У цій сюжетній лінії автор порушує проблему обов’язку й свободи людини. Борису Отаві ще належить зробити вибір між справою життя й особистим життям. Він має змогу побачити наслідки цього вибору не лише на прикладі батька, але й своїх попередників (Сивоока і Ярос­лава). Героя не полишає почуття обов’язку, проте Борис отри­мує листа від Таї, і завдяки цьому епізоду можемо говорити про умовну розв’язку сюжетної лінії.

6.Розкрийте ідейний зміст образу Софії Київської як історичної пам’ятки та художннього символу.

У своєму славнозвісному творі автор робить перегуки мину­лого, сьогоднішнього й майбутнього. У найцікавішому «Диві» подано широку картину життя наших предків за часів Київ­ської Русі, діяльність Ярослава Мудрого, а особливістю твору є справжнє диво — будівництво споруди — Софії Київської. «Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога — він сприймався як надійний притулок люд­ського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі ...Диво!».

Якщо говорити про конкретну історію Київської Софії, то сучасні вчені сходяться на тому, що її споруджували й оздоблю­вали грецькі майстри спільно з місцевими людьми, які, навчаю­чись у перших, збагачували й «ослов’янювали» їхнє мистецтво, привносили в нього виразні риси древньоруської самобутності.

Софія Київська — це й символічний образ. Так він сприй­мається передусім через те, що довкола нього розгортаються всі події, зображені в романі, на них постійно ніби падає тінь від Софійського собору. Софія, як художній символ і як реальна істо­рична пам’ятка, сконцентрувала в собі весь волелюбний, сильний дух народу, його невмирущість, нескореність; стала своєрідним самовираженям внутрішньої суті цього народу, його культури, історії, моралі, власне,утілила в собі духовність народу.
Список літератури
1. Ващенко Ю. На перетині художніх світів: Вавилон на чебреці і Клошмерль Вавилонський (про типологічну спорідненість творів В. Земляка і Г. Шевальє // Слово і час.— 2001.— № 1.
2. Гончар О. Співець рідної землі // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.— К., 1995.— Кн. 4.
3. Дімаров А. Зрештою, життя прекрасне // Слово і час.— 1998.— № 4—5.
4. Жулинський М. «Я поведу вас у вічність...» // Наближення.— К., 1986.
5. Заповіт любові. Спогади про Василя Земляка.— К., 1983.6. Неопубліковані нотатки Василя Земляка // Слово і час.— 1993.— № 4.
6. Сивокінь Г. Василь Земляк // Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн Кн. 2.—Ч. 2. 8. Слабошпицький М. Василь Земляк. Нарис життя і творчості.— К., 1994. 9. Усмішки Василя
65

Земляка, записані Миколою Мащенком // Дніпро.— 1991.— № 8. 10. Жулинський М. «... І метафори реального життя» // Наближення.— К., 1986.
11. Кравченко А. Валерій Шевчук // Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн.— К., 1995 — Кн. 2.— Ч. 2.
12. Медвідь В. Поєднав традиційну оповідь з модерном... // Літературна Україна.— 1997.— 30 січня. 13. Мовчан Р. Валерій Шевчук // Українська проза ХХ століття в іменах: Посібник.— К., 1997.

14. Онишкевич Л. Шлях вічного повороту // Сучасність.— 1996.— № 1.

15. Павлишин М. «Дім на горі» Валерія Шевчука // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.— К., 1994 — Кн. 3.

16. Тарнашинська Л. «Паралельна дійсність» у координатах притчі: Вільям Голдінг та Валерій Шевчук // Всесвіт.— 1999.— № 2.

17. Тарнашинська Л. Свобода вибору — єдина форма самореалізації в абсурдному світі // Сучасність.— 1995.— № 3.

18. Фізер І. Промова на врученні премії фундації Антоновичів Валерію Шевчуку // Слово і час.— 1991.— № 12.

19. Шевчук В. Виступ на врученні премії фундації Антоновичів // Слово і час.— 1991.— № 12.

20. Шевчук В. Мій театр та моє кіно. Автобіографічні згадки. Вертеп // Кур’єр Кривбасу.— 1997.— № 81—82.

21. Шевчук В. Сад житейський думок, трудів та почуттів // Шевчук В. Темна музика сосон. Сад житейський... — К., 2003.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

+ 35 = 42